Кульбабове вино: повість

Про книгу

Літо 1928 року… Містечко Ґрінтаун… Як цікаво жити, коли тобі лише 12… Можна ночувати у дідовій вежі, бігати у тенісних туфлях-легкоступах, вести облік повсякденних подій і нових відкриттів, побачити справжню Машину щастя, а ще… а ще… За літо потрібно встигнути так багато! Та найголовніше — приготувати кульбабове вино, так багато кульбабового вина, аби вистачило на цілу зиму. Адже те вино і є «спіймане і закорковане в пляшках літо». Сповнене чарівних пригод літо 1928 — прекрасна пора для дванадцятирічного Дуґа та його рідних і друзів — чекає на вас на сторінках повісті «Кульбабове вино». Читайте і насолоджуйтесь. Придбайте комплект книг зі знижкою 20%! Волтерові А. Бредбері — не дядькові, не двоюрідному братові, але, поза всяким сумнівом, видавцеві й другові Був тихий ранній ранок, і містечко, ще оповите темрявою, безтурботно спочивало. У повітрі вчувалося літо, і вітрець віяв по-літньому, і все на­вколо повільно й розмірено дихало теплом. Досить було встати з ліжка й визирнути у вікно, щоб побачити: це ж і є початок справжнього вільного життя, перший ранок літа. Дванадцятирічний Дуґлас Сполдінґ, щойно прокинувшись, залюбки віддався неквапному плинові літнього ранку. Він лежав у склепінчастій кімнатці на третьому поверсі, відчуваючи, як ця найвища в містечку вежа, линучи у високості за червневим вітерцем, наснажує його незмірною си­лою. Увечері, коли в’язи, дуби й клени зливалися в суцільну масу, він, мов променем маяка, обводив поглядом те колихливе темне море. А тепер... — Ох ти ж!.. — прошепотів Дуґлас. Попереду було ціле літо, безліч днів, безліч цифр у календарі. І він уявив собі, як його руки снуватимуть на всі боки, наче в бога Шіви з книжок про далекі мандри, зриваючи з дерев недостиглі яблука, персики, чорні, як ніч, сливи. Як він порине в ліс, у чагарі, в річку. Як утішатиметься холодом за вкритими памороззю дверима льодовні. І як радітиме, смажачись у бабу­синій кухні разом з численними курчатами... А тепер на нього чекало звичне діло. Раз на тиждень йому дозволяли ночувати не в будиночку поряд, ра­зом з батьком, матір’ю та меншим братом Томом, а вибиратися темними крученими сходами сюди, в дідову вежу, і спати в цій оселі чародія серед громовиць і примар, щоби прокинутись удосвіта, поки ще не задзвеніли на вулицях молочні пляшки, і взятися до свого заповітного чаклування. Він став у темряві перед відчиненим вікном, набрав у груди повітря і чимдуж дмухнув. Вуличні ліхтарі миттю згасли, наче свічки на шоколадному торті до дня народження. Він дмухнув ще й ще раз, і в небі почали зникати зірки. Дуґлас усміхнувся. Тоді показав Отам